дурник
Ду́рник, -ка, м. Дурачекъ; шутъ. Брат був дурник. Пошився у дурники. Яким передражнював бабу так химерно, що всі потішались із його, як із дурника. Що ти з Мене смієшся та підманюєш, мов дурника якого? Ум. ду́рничок. Заграй, дудничку, — танцюй, дурничку.
Джерело:
Словарь української мови / Упор. з дод. влас. матеріалу Б. Грінченко : в 4-х т. — К. : Вид-во Академії наук Української РСР, 1958.
Том 1, ст. 457.
Том 1, ст. 457.