Дзвони́ти, -ню́, -ниш, гл. 1) Звонить. Ще не дзвонено до церкви. Буркочуть-говорять, мов у дзвони дзвонять. 2) Звенѣть, бряцать. Іще таки і послі Хмельницького не раз дзвонив старий Шрам шаблею. Ой ключа мої, срібні злоті, ой не дзвоніте, не голосіте. 3) Разглашать. А жіночки лихо дзвонять, матері глузують, що москалі вертаються та в неї ночують. 4) Дзвони́ти по ко́му, — по душі. Звонить по усопшему. По дівчинонці дзвони дзвонили.
Зарі́з, -зу, м. Убой. на зарі́з. На убой, чтобы зарѣзать. Півня на заріз несуть, а він каже: кукуріку! Як овечок ти нас, Боже, на заріз роздав неситим.
Лести́тися, -щу́ся, -сти́шся, гл. Подольщаться, подлаживаться. Леститься, як у пазуху не влізе. Хоть як вона буде до тебе леститься, а ти їй усії правди не кажи. Давай уже хоть коло сього леститись: оце, кажуть, пан так пан!
Неметкий, -а́, -е́ Неловкій, нешустрый; нескорый.
Пластунець, -нця́, м. Родъ черноморскаго сельдя.
Поклонятися, -ня́юся, -єшся, сов. в. поклони́тися, -ню́ся, -нишся, гл.
1) Кланяться, поклониться. Батькові й ненці поклоняйся. Также: передать поклонъ. Поклоняється бідний невольник із землі турецької, із віри бусурманської, у города християнські до отця, до матусі ...поклоняється голубоньком сивеньким. Козак до дівки ворлами та поклонився.
2) поклонився пані-матці хлібом. Посваталъ дочь.
Понасолоджувати, -джую, -єш, гл. Насластить (во множествѣ).
Попіклуватися, -луюся, -єшся, гл. Позаботиться (о многомъ).
Троєшки, -шок, мн. Тройни. Коли де найдуться двоєшки або троєшки, — як хлопчики, то батькові, а як дівчатка, то матері не довго після того животіти.
Хір, хоря, м. = тхір.