Діди́ще, -ща, м. Ув. отъ дід.

Заквили́ти, -лю́, -лиш, гл. Жалобно застонать, заплакать. Заквилило два. соколоньки, на воротях сидячи. Рк. Макс. Заквилить дитятко, схилиться до його Маруся гойдати. МВ. ІІ. 180.

Зама́яти, -ма́ю, -єш, гл. Заколыхаться отъ вѣтра. Замають коври все шовковії, загоряться свічі все восковії. Чуб. III. 441. Позіхнула такеньки, що в мене рукава замаяли. МВ. ІІ. 202.

Зві́дци, звідціль, звідціля́, нар. = звідсіль. Ой звідци гора, а звідти друга. Чуб. V. 230. Як я маю, козак Нечай, звідціль утікати, славу свою козацькую під ноги топтати. Макс.

Неладно нар. Безпорядочно; нехорошо; некрасиво. Будь воно неладно! Ном. № 5136.

Попускати, -ка́ю, -єш, сов. в. попусти́ти, -щу́, -стиш, гл. 1) Распускать, распустить. Стьонжки до кірок попустить. Г. Барв. 65. Трохи не попустив і сліз. Котл. Ен. II. 23. 2) Опускать, опустить. Попустив свої орлові крила від смутку. О. 1861. VI. Кул. 29. Побіг із села вовкулакою, попустивши хвоста. Г. Барв. 451. ніс під себе попустити. Смѣшаться, устыдиться. Мнж. 171. 3) Запускать, запустить. А він угору як попустить гилку ( = м'яч). Радом. у. 4) Ослаблять, ослабить. Попусти вірьовку. 5) Допускать, допустить; отдать во власть, въ жертву кому. Не попущу тебе, мила, иншому достатись. Мет. 70. Спасибі, каже, Богу, що не попущено душі християнської лютому звіру. Рудч. Ск. І. 4. 6) Упускать, упустить, уступать, уступить. Чужого не бери, а свого не попусти. Чуб. І. 239. я йому сього не попущу. Я ему этого не уступлю, не прощу. — місця, поля. Уступать, уступить мѣсто, дать мѣсто. Тоді ляхи, дуки-срібляники добре дбали, дальше ік порогу посували, козаку-нетязі більше місця на покуті попускали. ЗОЮР. І. 205. Більше йому поля гуляти попускали. Макс. (1849), 86. 7) — себе. Допускать, допустить себя до чего безнравственнаго, плохого, распускать, распустить себя. Як же то мені самій тяжко на його дивитись, що він себе так попустив. Г. Барв. 285. І не попустило ж себе як небудь: нігде слова про його негожого не чути. Г. Барв. 14. 8) — попуск, по́пуст. Cм. попуск. б) попускати. 1) Пустить (многихъ). Коні у чисте поле попускав. Мнж. 41. Коней пустопаш попускали. АД. І. 118. 2) Уронить (во множествѣ). Що було в руках, — усе попускала. Летіла сорока з висока, попускала пір'я додолу. Мет. 301.

Саморослий, -а, -е. О землѣ: грунтъ, нетронутая почва. Тут нема вже чого далі й копати: пішла саморосла земля. Брацл. у.

Уважати, -жа́ю, -єш, сов. в. уважити, -жу, -жиш, гл. 1) Принимать, принять во вниманіе, обращать, обратить вниманіе, смотрѣть, взирать. Ой, мати, мати, серце не вважав, — кого раз полюбить, з тим помірає. Мет. 71. Вони на сльози не вважали. Рудан. І. 28. Не вважайте, люде добрі, що я швець: говоріть зо мною, як з простим. Ном. № 2597. Вважайте, що чуєте. Єв. Мр. IV. 24. Чи добра кобила? — Вважайте сами. Канев. у. 2) — за кого, що. Считать кѣмъ, чѣмъ, принять за кого, что. Ми тебе за святого вважаємо. К. Бай. 112. Дума, що дурень його вважає за чорта. Чуб. 3) Полатать, думать, подумать. То їхав чоловік волами і питав у них: «А що, волики, як уважаєте, де будемо ночувати? Драг. 2.  

Упертість, -тости, ж. Упрямство, упорство.

Чхати, чхаю, -єш, гл. 1) Чихать. Курище к небу донеслось, Боги в Олимпі стали чхати. Котл. Ен. V. 34. 2) Съ трудомъ итти, ѣхать, тащиться. Чхали, чхали, та на степу й ночували. Ном. № 1828. 3) чхать мені́ на йо́го! Плевать мнѣ на него.