Діди́ще, -ща, м. Ув. отъ дід.
Заквили́ти, -лю́, -лиш, гл. Жалобно застонать, заплакать. Заквилило два. соколоньки, на воротях сидячи. Заквилить дитятко, схилиться до його Маруся гойдати.
Зама́яти, -ма́ю, -єш, гл. Заколыхаться отъ вѣтра. Замають коври все шовковії, загоряться свічі все восковії. Позіхнула такеньки, що в мене рукава замаяли.
Зві́дци, звідціль, звідціля́, нар. = звідсіль. Ой звідци гора, а звідти друга. Як я маю, козак Нечай, звідціль утікати, славу свою козацькую під ноги топтати.
Неладно нар. Безпорядочно; нехорошо; некрасиво. Будь воно неладно!
Попускати, -ка́ю, -єш, сов. в. попусти́ти, -щу́, -стиш, гл. 1) Распускать, распустить. Стьонжки до кірок попустить. Трохи не попустив і сліз. 2) Опускать, опустить. Попустив свої орлові крила від смутку. Побіг із села вовкулакою, попустивши хвоста. ніс під себе попустити. Смѣшаться, устыдиться. 3) Запускать, запустить. А він угору як попустить гилку ( = м'яч). 4) Ослаблять, ослабить. Попусти вірьовку. 5) Допускать, допустить; отдать во власть, въ жертву кому. Не попущу тебе, мила, иншому достатись. Спасибі, каже, Богу, що не попущено душі християнської лютому звіру. 6) Упускать, упустить, уступать, уступить. Чужого не бери, а свого не попусти. я йому сього не попущу. Я ему этого не уступлю, не прощу. — місця, поля. Уступать, уступить мѣсто, дать мѣсто. Тоді ляхи, дуки-срібляники добре дбали, дальше ік порогу посували, козаку-нетязі більше місця на покуті попускали. Більше йому поля гуляти попускали. 7) — себе. Допускать, допустить себя до чего безнравственнаго, плохого, распускать, распустить себя. Як же то мені самій тяжко на його дивитись, що він себе так попустив. І не попустило ж себе як небудь: нігде слова про його негожого не чути. 8) — попуск, по́пуст. Cм. попуск. б) попускати. 1) Пустить (многихъ). Коні у чисте поле попускав. Коней пустопаш попускали. 2) Уронить (во множествѣ). Що було в руках, — усе попускала. Летіла сорока з висока, попускала пір'я додолу.
Саморослий, -а, -е. О землѣ: грунтъ, нетронутая почва. Тут нема вже чого далі й копати: пішла саморосла земля.
Уважати, -жа́ю, -єш, сов. в. уважити, -жу, -жиш, гл. 1) Принимать, принять во вниманіе, обращать, обратить вниманіе, смотрѣть, взирать. Ой, мати, мати, серце не вважав, — кого раз полюбить, з тим помірає. Вони на сльози не вважали. Не вважайте, люде добрі, що я швець: говоріть зо мною, як з простим. Вважайте, що чуєте. Чи добра кобила? — Вважайте сами. 2) — за кого, що. Считать кѣмъ, чѣмъ, принять за кого, что. Ми тебе за святого вважаємо. Дума, що дурень його вважає за чорта. 3) Полатать, думать, подумать. То їхав чоловік волами і питав у них: «А що, волики, як уважаєте, де будемо ночувати?
Упертість, -тости, ж. Упрямство, упорство.
Чхати, чхаю, -єш, гл.
1) Чихать. Курище к небу донеслось, Боги в Олимпі стали чхати.
2) Съ трудомъ итти, ѣхать, тащиться. Чхали, чхали, та на степу й ночували.
3) чхать мені́ на йо́го! Плевать мнѣ на него.