чути

Чути, -чую, -єш, гл. 1) Слышать. Чуєш, що дзвонять, та не знаєш, в якій церкві. Ном. Я не чула, що ви казали. Харьк. Чуй! чуй! Слушай! слушай! Вх. Лем. 483. 2) Чуять. Де мед чує, там ночує. Макс. (1849), 99. Не будем ми, серце, в парі, душа моя чує. Грин. III. 227. 3) Чувствовать. На землі горе, бо на їй, широкій містечка нема тому, хто все знає, тому, хто все чує. Шевч. 9. 4) Какъ нарѣчіе: слышно. Клект орлячий з під хмари чути. Ном. № 999.

Джерело: Словарь української мови / Упор. з дод. влас. матеріалу Б. Грінченко : в 4-х т. — К. : Вид-во Академії наук Української РСР, 1958.
Том 4, ст. 479.

Випадкові слова

Ду́ся, -сі, ж. Душка, душенька. Чг. 33. Марусю, дусю, мийся, чешися. Ном. № 11261. А в Марусі дусі чотирі подусі. Чуб. V. 11.

повністю...

Виложити, -жу, -жиш, гл. 1) = викласти. Глибоку криницю виложив цямриною. Шевч. Виложив з печі хліба. Рудч. Ск. Та й важно пісню виложено. Харьк. у. 2) Наложить плату, сдѣлать налогъ. І землю взяли під толоку, ще й виложили платити від жадної товаряки. Павлогр. у. (Залюбовск.).

повністю...

Перегартувати, -ту́ю, -єш, гл. Закалить наново. 2) Перекалить.

повністю...