напротити
Напроти́ти, -рочу́, -ти́ш, гл. Напречь. Cм. напрутити 1. Дикий кабан зімою риє землю — рило в його м'ягке, а він його так напротить, що риє краще, як лопаткою.
Джерело:
Словарь української мови / Упор. з дод. влас. матеріалу Б. Грінченко : в 4-х т. — К. : Вид-во Академії наук Української РСР, 1958.
Том 2, ст. 513.
Том 2, ст. 513.